що вони роблять

pron pers.

вони

* * *

1) вони (про людей, тварин, предмети)

2) невизнач. займ люди

3) відносн. зaйм.; icт. ті ( хто)

4) особов. зaйм. він

ДІАЛЕКТИКА ЕКЗИСТЕНЦІЙНА - діалектика існування, внутрішнього життя (переживання) людини. Діалектика взагалі функціонує як сукупність полярних визначень, які відбиваються в протилежних категоріях - конечного і безконечного, сутності та існування, внутрішнього і зовнішнього тощо. В класичній філософії, що виникла під впливом потреб пізнання, це була діалектика речей, явищ, процесів, яка знаходила відображення в логічних формах. Людина поставала однією з речей світу. Д. е. обернула діалектичні структури на внутрішнє буття - екзистенцію, в якій концентрується особистість, на відміну від буття зовнішнього - "Man" Гайдеггера, "світу об'єктивації" Вердяєва. Д.е. - це діалектика переживань особи та їх структура. До екзистенціалізму переживання були переважно предметом психології. Екзистенціалізм завдяки відкриттю інтенціональності - спрямованості свідомості на об'єкт і особливо у такій її формі, як вихід екзистенції до трансцендентного, створив їх онтологію. Д.е. сформувалася в працях К'єркегора, Ясперса, Гайдеггера. Онтологічною передумовою екзистенції є її конечність, смертність. Вони роблять екзистенцію часовою, історичною. В традиційній філософії історичність була суттєвою рисою діалектики К. ласовий історизм мав зовнішній характер, стосувався буття органічного світу або всесвітньої історії, а час був абстрактний, кількісний, яків механіці Ньютона. Сама ж історія мала справу з минулим. В екзистенціалізмі, як і в теорії відносності, час наповнений, якісний, а в структурі особи основна увага приділяється майбутньому і таким екзистенціалам, як "вибір", "проект", "план", "надія". До того ж, "історія" означає існування людини в певних ситуаціях, приналежність до даного народу, стану, наявність у нього певних біологічних, психологічних та інших властивостей, що в сукупності подається категорією "буття-в-світі" (така категорія відсутня в класичній філософії). Ядро Д.е. становить вихід, прорив ("пролом") екзистенції як конечного існування в безконечне, до трансценденції. Прорив відбувається завдяки відчуттю і усвідомленню пограничних ситуацій: у будьякій з них (боротьба чи смерть, випадок чи вина) закладені основи антиномії (Ясперс). Останні й виштовхують свідомість у трансцендентне, здійснюється сходження від суперечності до "екзистенціальної істини". Антиномії Д.е., на відміну від кантівських, не теоретичні, а емоційно напружені і навантажені. Вони не розв'язуються, припинення суперечності було б водночас спокоєм і смертю екзистенції. Зняття суперечності - не розв'язання її, а стрибок у новий план буття. За Ясперсом, ця безконечна діалектика не заспокоюється ні на "як і так", ні на "або-або", не полягає ні в примиренні, ні в пригніченні суперечностей, але притягує все це і, неспокійна в своєму спокої, рушає далі. Антиномії - чинники потрясіння внутрішнього світу, яке спонукає до виходу за межі повсякденного. Оскільки такий вихід здійснює саме особа, вона вільна, свободна. Екзистенціалісти інакше розуміють свободу, ніж класичні філософи, вони відмовляються від свободи як пізнаної необхідності. Свобода визначається характером трансценденції: Марсель і Ясперс вважають, що її досягти можна в Богові. Для Сартра і Камю, які ототожнюють її з ніщо, свобода є негативністю відносно емпіричного буття, бунт проти неї. В усякому разі свобода - це вибір між альтернативами, вона ґрунтується не на необхідності (що панує в сфері повсякденності і де особа втрачає себе), а на можливості." Для розуміння Е.д. важливо брати до уваги, що "категорії Е.д." зовсім інші, ніж в класичній діалектиці: становлять або повне їх переосмислення (як конечне і безконечне, зовнішнє і внутрішнє та деякі інші), або являють собою нові категорії (турбота, страх, відчай, історичність і т.ін.).

МЕТОДОЛОГІЯ НАУКИ - один з основних розділів методології; складна і структурована самостійна теоретична дисципліна, яка вивчає весь комплекс явищ, що відносяться до інструментальної сфери науки та наукової діяльності, їх осмислення та функціювання. М.н. досліджує сукупність пізнавальних засобів, що застосовуються в науці, об'єктивні характеристики та властивості науки і наукової праці, які відіграють істотну роль в отриманні об'єктивно істинних наукових знань, а також нагромаджені емпіричні уявлення про них. На цій основі М.н. виробляє принципи, норми, правила, які організують і спрямовують пізнавальну діяльність на досягнення нових наукових результатів. Важливо відрізнити М.н. від методологічної свідомості дослідників. Якщо методологічна свідомість являє собою сукупність уявлень вчених про мету, стандарти та критерії науковості, якими вони керуються і які складаються безпосередньо в науковій практиці; якщо вона є системою різного рівня і глибини уявлень про те, що і як роблять чи мають робити вчені, пізнаючи реальний світ, то М.н. являє собою концептуальну обробку методологічної свідомості, засобів та результатів конкретних наук, застосовуючи для цього інструментарій, вироблений філософією, математикою, логікою, психологією, семіотикою тощо. Вона є систематичною концептуальною реконструкцією методологічної свідомості на основі базових принципів, які відбивають наукову практику в її закономірностях і необхідних формах. М.н. вивчає закономірний і оптимальний зв'язок наукового результату і засобів його досягнення, з'ясовує сутність пізнавального інструментарію і межі його продуктивного застосування, ефективність та відповідність задачі, що має бути розв'язана, визначає його порівняльну пізнавальну цінність. Оскільки деякі способи та прийоми отримання нових знань використовуються стихійно, неусвідомлено, а тому неявно, то М.н. не обмежується розглядом лише методологічної свідомості, а піддає методологічному аналізові результативну сферу науки - наукове знання, в якому згасла наукова діяльність і в якому відбиті не тільки об'єкт, а й спосіб його пізнання. Тому сучасна М.н. вивчає широке поле наукового знання, його структуру, організацію, різноманітні моделі, форми систематизації та об'єктивної репрезентації. Методологічні дослідження охоплюють динаміку та розвиток наукового знання, його історичні, логічні та функціональні типи, форми спадкоємності, концептуальні та формальні реконструкції відповідно до критеріїв наукової раціональності, здійснюють аналіз мови науки, аналізують на всіх рівнях понятійний каркас науки та її окремих дисциплін, з'ясовують засади розгортання наукового знання в систему і виробляють загальні принципи його обґрунтування, формулюють стандарти раціональності теоретичних побудов. Особливу цікавість для М.н. становлять наукові теорії, їх виникнення, будова, розвиток, процеси реконструкції та формалізації, відношення до реальності та інших форм знання. Методологічному аналізові піддаються проблеми істинності тверджень теорії та їх раціонального доказу, характеру вихідних положень та правомірності базових абстракцій, прийнятності онтологічних допущень та об'єктивних інтерпретацій тощо. Тут проблеми М.н. тісно переплітаються з проблемами гносеології, філософії науки і логіки науки. На відміну від них, М.н. зосереджує свою увагу на тих аспектах науки і наукового знання, які можуть бути трансформовані в засоби посилення пізнавальних здатностей суб'єкта, піднесення оптимізації та ефективності наукової праці. М.н. має на меті розробити нормативи, схеми та парадигми, скласти приписи та своєрідні рецепти для наукового мислення та дослідження. Тому в прикладному аспекті М.н. є нормативною дисципліною. Тут відбувається зворотний вплив М.н. на методологічну свідомість. Методологічне знання та методологічні конструкції, сформовані М.н., стають тільки тоді працюючими, коли вони включаються в пізнавальний процес через їх засвоєння дослідником і перетворення їх у факти методологічної свідомості. Це є окремий випадок взаємодії теорії і практики С. пектр застосування методологічного знання досить широкий - від створення методик розв'язання окремих дослідницьких задач до розробки крупномасштабних наукових проектів і програм, що визначають стратегію розвитку науки на довгостроковий період. Необхідність у методологічному дослідженні з'являється тоді, коли в науці складається ситуація вибору, для здійснення якого наявний теоретичний та емпіричний матеріал є недостатнім. Тоді виникає потреба звернутися до нагромадженого наукового досвіду і його узагальнень. Сучасна М.н. являє собою достатньо розгалужену систему наукового знання, що містить у собі як філософські, так і спеціальнонаукові аспекти. Виділяють міждисциплінарні методологічні системи, які покликані розробляти загальнонауковий концептуальний і інструментальний апарат для розв'язання споріднених проблем в багатьох природничих та соціогуманітарних науках. У сучасній науці найбільш розвиненими серед них і в свою чергу внутрішньоструктурованими є методологія дедуктивних наук, системно-структурна методологія, методологія обґрунтування, еволюційна методологія, антропна методологія тощо; вони знайшли широке застосування в практиці наукових досліджень. М.н. виділилась в самостійну дисципліну в кінці XIX ст., коли центром методологічного дослідження стала наукова теорія. Вагомий внесок в розвиток М.н. зробили Франк, Рассел, Вайтгед, представники Віденського гуртка, Карнап, Тарський, Гільберт, Брауер, Лакатос, Кун, Фоєрабенд, Поппер та ін. Зараз обґрунтовується думка про необхідність альтернативного підходу в М.н. На відміну від попереднього, стандартного підходу, який розглядає наукове знання переважно у вигляді системи взаємопов'язаних мовних виразів, новий намагається здійснити методологічний аналіз неформальних структур та утворень, що стоять за мовними виразами.

1) (порядок) лад (р. ладу), полад (-ду). [Правда дає лад, творить життя на землі, кривда його руйнує (Мирний)]. Ни складу, ни -ду - ані ладу, ані складу; ні ладу, ні поладу нема. Дело идёт, пошло на (в) лад - справа в (на) лад іде, пішла, справа йде (ведеться), пішла (повелася) добре (гаразд), справа налагоджується (вирівнюється), налагодилася (вирівнялася). [Справа таки не загинула і почала вже була потроху вирівнюватись (Єфр.)]. На лад их дело не пойдёт - не піде їхня справа в лад;

2) (взаимное согласие, мир) лад, лагода, злагода, згода. [Нема ладу в нас: не можна нам укупі жити (Грінч.)]. Быть, жить в - ду с кем - бути, жити з ким у (добрій) (з)лагоді (згоді), ладнати з ким, жити з ким ладно (ладненько). [Вони вговорювали Гната помиритись з жінкою та жити з нею в злагоді (Коцюб.). Я жив у добрій лагоді з дикими звірми (Крим.)]. Быть не в -ду, не в -дах с кем - бути не в ладах, не в злагоді, (в ссоре) у гніву з ким. [Панотець з громадою у гніву (Франко)]. Они меж собою не в -ду - між ними (поміж їми) незлагода (незгода), вони не ладнають між собою (один (одна) или одно[е] з одним (з одною)). Он не в -ду с моим братом - між ним і моїм братом незлагода (незгода), він не в злагоді з моїм братом, він не ладнає з моїм братом. Никаких -дов с ним нет - з ним не можна дати собі ради, з ним ладу не доведеш;

3) муз. - лад. [Мій голос журливеє щось починає, а струни твої на веселім ладу (Л. Укр.). Заграли знов - ще гірш нема ладу! (Гліб.)]. В лад - у лад. [Робить свої скоки в лад, ритмічно (Єфр.). В лад бреніло безліч казанків (Васильч.)]. Скрипка настроена в лад - скрипку настроєно в лад (до ладу, ладно). Не в лад - не в лад. Не в лад поют - співають не в лад. На все -ды - на всі лади, на всі боки. [Покрутивши чесністю на всі боки… (Єфр.)];

4) -ды (в струнн. муз. инструменте) лади (-дів), ладки (-ків);

5) (образец) лад, (к)шталт (-ту), штиб (-бу); манір (-ру). [На німецький лад вимовляв «філологія» (Крим.). На великопанський шталт (Мова). Котляревський у своїй «Енеїді» «перелицював» стару поему на український штиб (Єфр.). Колись люди вшивали хати тільки соломою, а тепер на новий манір роблять: бляхою (Звин.)]. На свой лад - на свій лад, (к)шталт; (по своему) своїм ладом, своїм робом. [(Слов'янські племена) жили своїм ладом та звичаями (Єфр.)]. Переделывать на свой, на иной, на чужой лад - по-своєму (на своє), на инше, на чужий лад (штиб) перероблювати, на свій, на инший, на чужий кшталт повертати, (на иной лад) перекшталтовувати що. [Не можна примусити людину думати на чужий лад (Наш)];

6) см. Клёпка;

7) см. Паз.

* * *

1) лад, -у и -у; ( согласие) зла́года, зго́да

2) (способ, манера) спо́сіб, -собу, лад; кшталт, -у, мані́р, -у, штиб, -у

3) муз. лад

1) (привлекательность, приятность) любість, милість, любота, утішність; (изящество) гожість; (любезность) люб'язність, ґречність; (благосклонность) ласкавість (- ости), прихилля (-лля); срв.

I. Милый 2 и 3. -лость этого ребёнка всякого поражает - любість (милість, утішність) цієї дитини кожного вражає;

2) (расположение, благоволение, одолжение) ласка, милость (-ти). [Легенди про рай, поруч з ідеєю про божу ласку чи неласку (Л. Укр.). Здобути ласку літературних меценатів (Крим.). Що-день хвалили бога за його милость (Квітка)]. Это для него особенная -лость - це для його (йому) особлива ласка. Он не достоин ваших -тей - він не варт вашої ласки. Что -лость ваша - що ласка (милость) ваша. [Подайте, що милость ваша (Тесл.)]. Монаршая -лость - а) (благоволение) монарша ласка; б) (отличие) відзнака (нагорода) від монарха. Божи[ь]ею -тью, по -ти божи[ь]ей - з ласки божої, ласкою божою. [З ласки божої художник (Єфр.)]. Вашими -тями - з вашої ласки. По вашей -ти - а) (из-за вас) через вас, з вашої причини. [Він німий лежить, холодний з моєї причини (Л. Укр.)]; б) (благодаря вашей доброте) з вашої ласки. [Кажете, що я п'яний? так не з вашої ласки! (Звин.)]. Из -ти, по -ти - з ласки. [Служить з ласки (Номис)]. Жить из -ти у кого - жити з ласки, жити на ласкавому хлібі (поэт. на божій харчі) в кого. [Йому не довелось-би помирати в своєї сестри на ласкавому хлібі (Куліш). В його росло, на божій харчі, за дитину чиєсь байстря (Шевч.)]. Быть в -ти у кого - мати ласку чию, тішитися чиєю ласкою, користуватися з ласки чиєї. Войти, попасть в -лость к кому - підійти (втереться: підбитися) під ласку кому, здобути ласку, здобутися ласки в кого. [Чи підбилась моя Уля своєму батькові під ласку? (Мова)]. Выйти из -ти у кого, лишиться -ти чьей, утратить чьи -ти - втратити ласку (реже ласки, р. п.ед.), загубити ласку чию. [Втратив панську ласку (Куліш). Боїться ласки втратити (Звягельщ.)]. Добиваться, искать -ти у кого - запобігати ласки чиєї или в кого. Добиться чьей -ти, чьих - тей, приобрести, снискать чью -лость - запобіг(ну)ти ласки чиєї или в кого, дістати ласки в кого, здобути, з'єднати ласку чию или в кого. [Тоді цариця запобігне ласки, як нас оддасть йому? (Куліш). Такої ласки дістану і в Параски (Номис). Замість всім з'єднать ласку ти сам станеш ласки негідним (Франко)]. Положиться на чью -лость - спуститися (покластися) на чию ласку. Иметь -лость (сожаление) к кому - зглянутися на кого. Оказывать -лость кому - робити ласку кому; см. Оказывать 2. [Думають, що це вони ласку мені роблять, коли дозволяють працювати на їх (Крим.)]. Оказывать -лости кому, осыпать -тями кого - виявляти велику ласку до кого, дарувати кому свою велику ласку. Не оставить кого своей - тью - не забути (не поминути) кого своєю ласкою, не позбавити кого своєї ласки. Просить - ти у кого - просити ласки (реже милости) в кого. -ти прошу, -ти просим (пожалуйте) - просимо (на милость), милости просимо. Переложить, переменить, сложить гнев на -лость - з[пере]мінити гнів на ласку. Сделайте -лость - а) (явите) зробіть ласку, будьте ласкаві; б) (в ответе на просьбу: пожалуйста) будь ласка, будьте ласкаві, дуже прошу, та прошу. Сделайте -лость кушайте - будьте ласкаві споживайте (їжте);

3) (в обращении, титуле) милость, (зап., полон.) мосц[т]ь (-ц[т]и), (редко) добродійство. Ваша -лость - ваша милость (зап., ваша мосць), ваше добродійство, (фам., устар.) вашець (-ци, ж. р.) вашмосць. [Просимо вашої милости і на обід (Н.-Лев.). Багато пристає на вашу мосць, а инші Коваленка, обстоюють (Грінч.). Якби то, ваше добродійство, ви нам милостиню подали (ЗОЮР. II)].

* * *

1) ми́лість, -лості; (благоволение, расположение) ла́ска

2) (благодеяние; дар) ми́лість, доброді́яння

3) (свойство, качество) редко ми́лість; люб'я́зність, ласка́вість, -вості; уті́шність, -ності

нрч. несправедливо, не по правді, (реже) неправедно, неправдиво; (обидно) кривдно; (неосновательно) неслушно. [Обвинуватив не по правді (Грінч.). Все вони неправедно роблять, такі вже люди (Звин.)]. Поступать, поступить -во с кем, по отношению к кому - чинити (робити), учинити (зробити) не по правді з ким, кривдити, скривдити (укривдити), (о мног.) покривдити кого. [Зробили не по правді ви зо мною (Грінч.). Співали про те, як її скривдили сестри (Грінч.)].

* * *

неподоба, неподобне (-ного), неподобна річ (р. речи). [Неподоба зірці проти місяця зіходити, неподоба дівці до козака та виходити (Пісня). Гордуючи мною, вони неподобнеє роблять (Потебня)].

ЛІБЕРТАРИЗМ - 1) Доктрина, сучасна течія політичної ідеології, прихильники якої вважають, що держава повинна обмежитися захистом прав індивідів; радикальні лібертаристи обстоюють думку, згідно з якою людина не повинна підкорятися жодним інституціям, авторитетам і владам, відносно яких у неї немає довіри і згоди. В цілому позицію лібертаристів визначають як намагання поширити принципи функціювання вільного ринку на увесь соціальний лад та перебіг соціального життя. Захист такої "ринкової методології" відчутно відрізняє Л. від інших ліберативних течій сучасності, зокрема консерватизму і лібералізму Н. а відміну від консерваторів, лібертаристи не вважають обов'язком держави піклуватися про суспільну мораль, боротися проти проституції, вживання наркотиків і сексуальних перверзій, які не завдають шкоди іншим, - тобто втручатися в сферу, де людина сама визначає себе і реалізує свої права (нехай і завдаючи собі безсумнівної шкоди). Лібертаристи закликають критично (негативно) сприймати будь-які інституції (релігія, сім'я, будь-які традиції), що закріпачують людину, роблять її погляд на світ вузько запрограмованим і мертвотним. Вони виявляють критичну налаштованість відносно мілітарної політики національних держав, зокрема упереджено відносяться до великих витрат бюджетних коштів на національну оборону. Л. поширений здебільшого не у вигляді системної доктрини, а певної позиції або ставлення. Основні соціально-філософські ідеї Л. викладені в працях Ренд, Ротбарда та ін. 2) Філософська концепція, метафізична теорія, яка виступає протилежністю і запереченням детермінізму, особливо стосовно природи людської діяльності (яку треба розглядати як неупереджену активність морально відповідальних агентів, спроможних вчинити будь-що під свою відповідальність або ж відмовившись від неї). Цю філософську версію прихильники Л. називають також об'єктивізмом.

Пуанкаре, Жюль Анрі (1854, Нансі - 1912) - франц. математик, філософ, фізик, астроном. Як філософ, відомий своїми працями з загальнометодологічних проблем розвитку науки. В галузі основ математики був безпосереднім попередником інтуїціонізму, непримиренним критиком програми логіцизму; П. вважав, що лише інтуїція, осягнення істини не шляхом доведення, а безпосереднім інтелектуальним баченням її змісту дозволяє здійснити стрибок до принципово нового знання. Проте П. не абсолютизував інтуїтивний метод і не виключав вагомої ролі логіки у забезпеченні достовірності знання. В процесі творчості П. вирізняв кілька ступенів, які розгортаються наступним чином: після обов'язкової свідомої роботи й невдалих спроб досягти результату починається безугавна підсвідома праця, що приводить до вирішальної ідеї результату, який обов'язково повинен перевірятися (підготовка, інкубація, натхнення й перевірка). Тим самим П. акцентував увагу на ролі підсвідомого у пізнанні світу. П. зробив вагомий внесок у методологічний аналіз парадоксів теорії множин, був ініціатором сучасної постановки проблеми непредикативності. Філософські погляди П. пов'язуються з доктриною конвенціоналізму. П. відкидав спрощений підхід до питання розмежування наукових істин і умоглядних побудов і в зв'язку з цим - до визначення статусу математичних, насамперед геометричних, теорій у пізнанні реальності. Він вважав, що принципи та закони наукових теорій не є ані синтетичними істинами a priori (у розумінні Канта), ані істинами a posteriori (у розумінні матеріалістів XIX ст.), вони - умовні положення, єдиною абсолютною вимогою до яких є лише несуперечливість їх поєднання в теорії. Практика змушує вибирати ті з них, які роблять теорію максимально простою і ефективною у застосуванні. В цих межах вчений вільний у виборі принципів (законів) з множини можливих, що обумовлено відносним характером самих зазначених вимог. І незрідка П., порушуючи надзвичайно тонку грань між визнанням конвенцій в науці і філософським релятивізмом, не дотримувався якоїсь послідовної системи. Втім, безперечна цінність його концептуального аналізу й філософських поглядів полягає у науково-методологічних висновках і узагальненнях природничо-наукового матеріалу, що базувалися на його глибоких спеціальних знаннях та особливій індивідуальній здатності вченого до широкого охоплення й розуміння наукових теорій.

[br]

Осн. тв.: "Наука і гіпотеза" (1902); "Цінність науки" (1905); "Наукаі метод" (1908).